Як діти досягають успіху у житті

Наша держава проживає зараз складні часи, і більшість свідомих громадян розуміє, що економічна та політична криза – це наслідки, а не причини наших негараздів. Як сказав колись мудрий Ейнштейн: «Жодну проблему неможливо вирішити на тому рівні свідомості, який її створив».

Стрімкий економічний та соціальний розвиток, на моє переконання як психолога, може відбутися виключно через зростання свідомості українців. Якщо ми прагнемо швидких та якісних змін, то маємо відкрито дивитися на проблеми свідомості, досліджені наукою, та застосовувати нестандартні підходи до освіти нового покоління.

Щоб стати успішною та процвітаючою нацією, українці мають почати мислити та діяти по-новому.

Сьогодні про необхідність реформування освіти ведеться багато розмов серед державотворців, реформаторів-освітян, вчителів, батьків і навіть самих дітей.

Варто зауважити, що зворотній зв’язок щодо освіти в Україні, який ми з колегами останнім часом отримуємо від дітей, є більш наближеним до реалій сьогодення, ніж від деяких дорослих.

Що могло б суттєво доповнити сьогоднішній процес реформування освіти?

На мою думку, це міг би бути більш комплексний, міждисциплінарний погляд на свідомість і формування особистості.

Фактично для того, щоб наша нація мала шанс на успіх і процвітання, ми маємо ЗАРАЗ поставити перед собою та кожним, хто виховує дітей, питання: Яких людей ми хочемо виховати? Хто він, українець майбутнього? Якою має бути еліта, хто буде стояти на чолі нашого суспільства через 20-30 років, коли прийде черга тих, хто зараз навчається в початковій школі?

Протягом цієї розмови я познайомлю вас з новим поколінням дослідників та педагогів, які вперше в історії використовують інструменти науки, щоб скинути покрови з таємниці характеру людини. Я хочу поділитися з вами підходом до розвитку дитини, який відрізняється від загальноприйнятого, пов’язаного із розвитком знань, навичок, умінь та компетенцій.

Маю надію, що ця інформація допоможе педагогам та батькам по-новому подивитися на виховання та освіту дітей, шукати нові підходи для розвитку успішної та щасливої особистості.

Отже, як діти досягають успіху?

Чому одні діти виростають і процвітають, а інші терплять невдачу і їх життєвий шлях видається набагато менш щасливим?

Що може зробити кожен з нас, щоб відвернути одну дитину чи ціле покоління дітей від невдачі та спрямувати їх до успіху?

Прийнято вважати, що успіх приходить до тих, хто отримує найкращі оцінки в школі та найвищі бали на іспитах – починаючи з ДПА і закінчуючи випуском з вишу. Проте наукові дослідження західних психологів та едукологів свідчать про те, що певні якості характеру набагато більш важливі для становлення успішної особистості, ніж високі показники IQ та відмінні оцінки. Зокрема, це такі якості, як наполегливість, допитливість, сумлінність, оптимізм, самоконтроль, витримка.

Їх можна і потрібно розвивати. Таким чином, навіть у випадку не досить сприятливих початкових умов (малозабезпечена родина, брак коштів на освіту, слабка школа, проживання далеко від великих міст) дитина все ж таки може стати успішною і досягти значних висот.

Американець Пол Таф, який консолідував результати досліджень різних психологів та едукологів на тему свідомого виховання успішних людей, прийшов до висновку, що ми фокусуємося не на тих навичках та здібностях наших дітей, які приводять їх до успіху.

Для того, щоб допомогти багатьом розумним, проте хронічно невстигаючим у школі учням, педагоги та батьки мають визнати, що формування сильного характеру не менш важливе, ніж інтелект.

Щоб проілюструвати цю тезу, я хочу розказати історію одного експерименту, проведеногоУолтером Мішелом, професором психології в Колумбійському університеті. Цей відомий експеримент отримав неформальну назву «Зефірне тістечко».

В кінці 1960-х років Мішел, тоді професор Стендфордського університету, розробив тест, щоб оцінити силу волі чотирьохрічних дітей.

Дослідник проводив кожну дитину до маленької кімнати, садив її за стіл та пропонував їй які-небудь ласощі, наприклад, зефір.

На столі стояв дзвіночок. Експериментатор оголошував, що зараз вийде з кімнати і дитина зможе з’їсти зефір, коли він повернеться. А потім дитині пропонувався вибір: якщо вона дуже захоче з’їсти зефір, то потрібно лише тільки подзвонити в дзвіночок – експериментатор одразу повернеться і дитина отримає ласощі. Але якщо дитина дочекається, поки експериментатор повернеться сам, то вона отримає дві порції зефіру.

Метою експерименту Мішела було вивчення різних методів, які використовували діти, щоб вистояти перед спокусою. Проте цей експеримент набув зовсім нового виміру коли більш ніж через 10 років потому Мішел почав з‘ясовувати, як йдуть справи у дітей, що брали участь в дослідженні. Він хотів розібратися, чи могла їх здатність відкласти задоволення слугувати надійним індикатором досягнень у навчанні або інших сферах життя.

Вчений спостерігав за багатьма учасниками експерименту ще багато років. Кореляція між часовим проміжком, протягом якого дитина могла прочекати свого зефіру та її академічними успіхами, виявилася вражаючою. Діти, які могли більше 15 хвилин чекати своїх ласощів, в середньому отримали на 210 балів по тестам SAT (аналог ЗНО) більше, ніж ті, які дзвонили у дзвіночок через 30 секунд.

Іще один цікавий експеримент тих часів стосується одного дитячого садочку — Perry Preschool.

В середині 60-х років, коли президент Джонсон проголосив так звану «війну з бідністю», група дитячих психологів та дослідників освіти вирішили провести експеримент, вмовляючи батьків з низьким прибутком та низьким IQ з кольорових районів відправляти своїх 3-4 річних дітей до дитячого садочку “Perry Preschool”.

Діти шляхом випадкової вибірки були розподілені до експериментальної групи та контрольної групи. Малеча в експериментальній групі займалася по високоякісній дворічній програмі Perry, а діти в контрольній групі були віддані самі собі. Далі шлях усіх дітей простежувався протягом десятиріч в ході пролонгованого дослідження.

В тому, що стосується педагогічного втручання в ранньому віці, цей експеримент завжди вважався свого роду невдачею. Так, діти в експериментальній групі значно краще поралися з когнітивними тестами протягом відвідування дитячого садочка та ще протягом одного-двох років навчання у школі. Проте цей успіх не затримувався надовго, і до того часу, як вони йшли до третього класу, їх рівень IQ не перевищував рівня IQ дітей з контрольної групи. Проте коли дослідники почали вивчати довгостроковий вплив програми Perry, результати виявилися більш цікавими. Дійсно, програма Perry не мала довгострокового впливу на IQ дітей. Проте ще у дитячому садочку з ними траплялося дещо важливе, і позитивний ефект від цього відчувався ще багато десятиріч. Порівняно з контрольною групою діти з проекту Perry з більшою вірогідністю закінчували середню школу, з більшою вірогідністю мали місце роботи в 27 років, з більшою вірогідністю в 40 років заробляли більше 25 тисяч доларів на рік, з меншою вірогідністю підпадали під арешт та користувалися виплатами по безробіттю.

Вчені почали розбиратися, які саме навички, набуті в проекті, відрізняли ці дві групи. Виявилось, що такі некогнітивні фактори, як допитливість, самоконтроль та соціальна гнучкість, обумовлювали приблизно дві третини всіх переваг, які програма Perry надавала своїм дітям.

Сюрпризом номер один для педагогів стало те, що вони створили програму, яка не так вже й сильно розвивала розумові здібності, проте дійсно покращувала поведінку та соціальні навички. Сюрпризом номер два стало те, що ці навички виявилися надзвичайно корисними та цінними в довгостроковій перспективі. Економіст Джеймс Хекман порахував, що система Perry Preschool надає американській економіці від 7 до 12 доларів осяжної вигоди на кожен вкладений в неї долар через економію на посиленому соціальному захисті майбутніх претендентів на проблемне життя.

«Когнітивна гіпотеза» і бум на «ранній розвиток дитини». Що дійсно важливо розвивати в дошкільнятах?

Наші діти ростуть в культурі, що скрізь пронизана ідеєю, яку можна назвати «когнітивною гіпотезою». Це надзвичайно розповсюджене серед батьків і педагогів переконання в тому, що успіх напряму залежить від когнітивних навичок. Тобто такого типу інтелекту, який вимірюється IQ-тестами, зокрема здібність розпізнавати букви та цифри, рахувати, визначати паттерни; і найкращий спосіб развинути ці навички – тренувати їх якомога сумлінніше, починаючи якомога раніше. Когнітивна гіпотеза стала настільки загальноприйнятою, що всі забули – в дійсності вона є порівняно недавнім винаходом.

Зараз в США набуває популярності нова програма для дитячих садочків та ясел, створена двома діячами освіти з Денверу, штат Колорадо, на базі теорії радянського вченого-психолога Лева Виготського. Програма називається «Інструменти розуму» («Tools of the Mind»).Програма настільки вразила своєю ефективністю в підготовці дошкільнят, що отримала значну увагу з боку американського уряду, Бюро розвитку освіти UNESCO та UNICEF.

Більшість програм для дошкільнят в США, так само як і в Україні, сьогодні побудовано таким чином, щоб розвивати в дітях навички, пов’язані з розшифровкою текстів та маніпулюванням цифрами. На відміну від них «Інструменти розуму» не фокусуються на читанні чи математичних здібностях. Всі зусилля цієї програми спрямовані на допомогу дітям в оволодінні іншим видом навичок: вмінням контролювати свої імпульси, зберігати зосередженість на поточній задачі, уникати відволікаючих факторів та ментальних пасток, управляти своїми емоціями, організовувати свої думки. Діти, зайняті в даному проекті, вивчають багато стратегій, прийомів та звичок, які можуть використовувати, щоб утримувати концентрацію уваги та зосередженість розуму. В програмі багато вправ, які допомагають дітям навчитися контролювати свої емоції та імпульсивність, вона навчає дітей бути не тільки зосередженими, але й організованими та цілеспрямованими.

Творці «Інструментів розуму», серед яких психолог Олена Бодрова, виходець з російського Центру інновацій в освіті, вважають, що саме ці навички, які вони об’єднують під загальною назвою «навички саморегуляції», можуть забезпечити їх учням більші шанси на успішне навчання, ніж традиційне «меню» дошкільних навичок.

Успіх програми «Інструменти розуму» має цілком логічне пояснення з точки зору нейробіології, адже навички саморегуляції напряму пов’язані з розвитком передфронтальної кори головного мозку.

Джек Шонкофф, голова Центру розвитку дитини Гарвардського університету, порівнює передфронтальну кору з командою авіадиспетчерів, які наглядають та управляють головним мозком. Фактично управляючі функції передфронтальної кори – це набір ментальних здібностей вищого порядку. В більш широкому розумінні цей термін відносять до контролю за когнітивними та емоційними імпульсами, пов’язаний зі здібністю поратися з приголомшливими та неочікуваними ситуаціями і інформацією.

Саме з розвитком управляючих функцій мозку та передфронтальною корою пов’язані такі психологічні концепції, як емоційно-вольова саморегуляція та емоційний інтелект. З нещодавніх часів за допомогою спеціальних діагностичних методик психологи та нейропсихологи можуть об’єктивно оцінити рівень розвитку емоційно-вольової саморегуляції.

IQ vs EQ

На моє глибоке переконання, виховання в дітях саме емоційного інтелекту ще ніколи не було настільки актуальним. Якщо подивитись на статистику, ми побачимо, що за останні декілька десятиріч:

• кількість вбивств серед підлітків збільшилась в 4 рази;
• кількість самовбивств — в три рази;
• подвоїлася кількість гвалтувань.

За цими цифрами стоїть емоційне нездоров’я суспільства. В середньому діти стали більш нервовими та роздратованими, більш похмурими та примхливими, пригніченими та самотніми, більш імпульсивними та неслухняними (дані загальнонаціональної випадкової вибірки в США – з книги Джона Готтмана та Джоан Деклер «Емоційний інтелект дитини»).

Сьогоднішня ситуація психологічного нездоров’я в багатьох країнах Заходу є результатом значних змін, які відбулися суспільстві.

Протягом всієї довгої історії розвитку людства діти знайомилися з основними емоціями та отримували соціальні навички від своїх батьків, родичів, сусідів та з імпровізованих ігор з іншими дітьми.

Нові економічні реалії вимушують батьків більше працювати, для дітей залишається менше часу і ще менше якісної уваги, ніж вони свого часу отримували від своїх батьків. Все більше сімей проживають далеко від родичів, часто в місцях, де батьки маленьких дітей бояться дозволити їм грати на вулицях, не кажучи вже про те, щоб зайти до сусідів. Замість того, щоб грати з однолітками, діти все більше часу проводять перед екранами гаджетів. Відсутність можливості розвивати емоційний та соціальний інтелект призводить до непередбачуваних наслідків.

Враховуючі нові умови, батьки повинні максимально використовувати дорогоцінні моменти, які вони можуть присвятити своїм дітям, і докласти цілеспрямованих зусиль, щоб прищепити їм ключові навички міжособистісного спілкування, такі як можливість зрозуміти і поратися з непокоячими їх відчуттями, контроль над своїми імпульсами та емпатія.

На думку багатьох дослідників в сфері організаційної психології, корпоративного управління та коучингу, високий рівень EQ надає набагато більше шансів на успішну кар’єру, ніж високий IQ.

Емоційний інтелект (EQ) — це здібність правильно тлумачити емоції, які відчуваєш сам та ті, хто тебе оточує, а також вміння ними керувати.

EQ включає в себе:

• розуміння причин емоцій (як еволюційного механізму доносити до нас інформацію про те, що важливо);
• розуміння власних емоцій та емоцій інших людей;
• управління емоціями (саморегуляція в поведінці та коректна, ненасильницька комунікація з іншими).

В своїй книзі «Емоційний інтелект» найвідоміший у світі дослідник цієї концепції Деніел Големан пояснює, чому він важливіший за IQ і переконує, що самоконтролю, завзяттю, наполегливості та вмінню вмотивовувати себе дітей можна навчити. Ці риси, на його думку, можуть стати складовою характеру людини.

В цілому характер – це одне з тих слів, яке ускладнює будь-яку розмову через те, що для різних людей воно означає дуже різні речі. Для більшості з нас характер означає дещо вроджене та незмінне, ключовий набір атрибутів, які визначають саму сутність людини. Проте американські психологи Мартін Селігман та Кріс Пітерсон після багаторічних досліджень визначили характер по-іншому – як набір здібностей та сильних сторін, які можуть дуже сильно змінюватися і навіть повністю формуватися. На їх думку, характер так само пластичний, як і мозок.

Сильні риси характеру, які так багато значать для успіху, не є вродженими. Вони не виникають внаслідок чаклунства, в результаті вдачі або гарних генів. Вони формуються середовищем, в якому діти зростають.

Соціальні психологи особливо зацікавилися тематикою характеру після того, як психолог Джин Сміт виявив, що тест, який найбільш надійно передбачав майбутнє учня середньої школи, не вимірював його IQ.

Тест вимірював те, як однолітки учня оцінювали таку його рису, яку Сміт називав «силою характеру», включаючи в це поняття «вміння бути добросовісним, відповідальним, послідовно дисциплінованим, не піддаватися порожньому мрійництву, бути рішучим та наполегливим».

Вчений Левін також виявив цікаві закономірності: студенти, які наполегливо досягали успіхів в університеті, не обов’язково були тими, хто мав блискучі академічні результати в школі. Цебули учні, які могли пережити погані оцінки і залишалися сповненими рішучості наступного разу краще впоратися з завданням; хто міг абстрагуватися від сімейних негараздів та сварок батьків; хто міг переконати викладачів позайматися з ними додатково після уроків; хто міг утриматися перед спокусою піти на прогулянку замість того, щоб залишитись вдома і займатися. Це були діти, яким були властиві такі риси, якоптимізм, гнучкість та соціальний інтелект.

У 2004 році Мартін Селігман та Кріс Пітерсон випустили наукову працю на 800 сторінок під назвою «Сильні риси характеру та позитивні якості: Довідник і класифікація» (Character Strength and Virtues: A Handbook and Classification). На думку авторів, ця книга мала стати своєрідним «підручником психологічного здоров’я». Вони спробували подолати всі історичні та культурні розбіжності та ідентифікувати якості, які цінувалися всюди і в усі часи.

Селігман та Пітерсон протягом багатьох десятиріч спостерігали за життєвими історіями різних людей, звіряючись з різноманітними джерелами від Аристотеля до Конфуція, Вед, Упанішад, Біблії і Тори до «Довідника бойскаута». В результаті вчені вивели 24 сильні риси характеру, які вважаються універсально позитивними в усіх культурах та релігійних системах. Цінність цих 24 сильних якостей не була пов’язана з якою-небудь конкретною системою етики, проте виводилася з їх практичних переваг – з того, що можна було виграти, маючи та виражаючи їх. Серед них – хоробрість, справедливість, мудрість, цілісність, почуття гумору, енергійність, вміння цінувати красу, соціальний інтелект, доброта та вміння бути вдячним.

Виховання цих сильних сторін символізувало надійних шлях до «гарного/якісного життя» – тобто такого життя, яке є успішним не тільки з соціальної точки зору, але й несе в собі усвідомлення особистого сенсу життя і глибинне задоволення ним.

Декілька директорів американських шкіл забажали включити цей підхід в програму виховання їх учнів. Тоді на прохання освітян Кріс Пітерсон з 24 чеснот визначив перелік 7 сильних рис характеру, які з особливо високою вірогідністю прогнозували майбутнє задоволення від життя та високі досягнення.

Зокрема, це:

• витримка;
• самоконтроль;
• енергійність/проактивність;
• соціальний інтелект;
• вдячність;
• оптимізм;
• допитливість.

Результати цих досліджень було впроваджено в освіту через створення «табелю характеру» в школах в рамках програми KIPP («Knowledge is power» або «Знання – це сила») та приватній школі Riverdale. Динаміку розвитку сильних рис характеру учнів почали оцінювати так само, як їх оцінювали з математики, природничих наук та історії.

Уявіть собі, якщо б ви очолювали вступну комісію до вишу або були менеджером відділу кадрів, чи не хотілося б вам дізнатися, у кого з кандидатів найвищі бали з витримки, оптимізму та проактивності?

Згодом в США виник цілий освітній рух – освіта, націлена на виховання характеру.

Освіта, націлена на вихованні характеру — це свідомі зусилля з розвитку моральних якостей, які базуються на загальноприйнятих чеснотах, що є корисними як для особистості, так і для суспільства.

Парадокс сучасного виховання полягає в тому, що батьки прагнуть дати своїм дітям все, проте іноді забувають, що деякі труднощі необхідні для розвитку їх характеру.

Батьківська позиція є основним інструментом формування характеру дитини, проте не єдиним. «Трансформаційна допомога» може надходити від вчителів, психологів, соціальних робітників, педіатрів, священників, сусідів.

Справа не в тому, що якісь діти погані, а якісь хороші. Просто в одних дітей є гарні звички, а в інших не дуже гарні звички. І всі ми знаємо, що змінювати звички може бути важко, але можливо.

Хочу завершити стародавньою індійскою мудрістю:
Посієш думку – вижнеш вчинок,
Посієш вчинок – вижнеш звичку,
Посієш звичку – вижнеш характер,
Посієш характер – вижнеш долю.

Я щиро вірю, що сформуючи правильні звички та сильні сторони характеру у наших дітей, ми можемо змінити на краще долю всієї нації.

Автор: Катерина Ясько