Підлітковий вік – вік нонконформізму. Загострене почуття несправедливості робить юну людину, яка балансує на межі між дитинством і дорослим життям, дуже вразливою. Недосконалість світу, в якому ми всі живемо, іноді штовхає підлітка на відвертий спротив суспільству. А іноді молодь просто воліє створити свій паралельний світ, аби не бачити реальності, що її не влаштовує.
Тому представників неформальних течій можна умовно поділити на дві великі групи: «бунтівники» і «непротивленці». Сьогодні поговоримо про яскравих представників обох цих напрямів.
Панки: Краса – страшна сила!
Те, яким довговічним є той чи інший молодіжний рух, дуже важливий показник. Багато з них живуть лише п’ять-сім років. Тобто можна сказати, що вони, швидше, данина моді, аніж щось справді глибоке і цікаве. Виросли підлітки, які захоплювалися цією модою – зник і рух. Але якщо покоління змінюються, а ідеї, які були до душі батькам, здаються привабливими їхнім дітям, це – не мода. Є в цих ідеях щось справді глибоке, що бере за душу.
Усе це повною мірою стосується панківського руху – одного з найбільш яскравих і епатажних і при цьому абсолютно неагресивних проявів юнацького максималізму.
Гній на тілі суспільства
Слово «панк» приблизно можна перекласти з англійської як «сміття», «непотріб» – тобто щось викинуте на смітник респектабельним суспільством. Насправді не суспільство відкидає панків, а вони самі, будучи абсолютними нонконформістами із загостреним почуттям справедливості, відмовляються сприйняти правила гри, які здаються їм неприродними і брехливими. Коли я читала безліч статей про історію панківського руху, зустрічала і такі визначення: мовляв, панки – це гній, що утворюється на відкритих виразках соціуму. Але з іншого боку, якщо є гній, отже, хворий організм бореться із заразою…
А почалося все знову-таки з музики. Рух панків – досить «давній» як для молодіжних субкультур. Він з’явився ще в 60-ті роки минулого століття у США. Тоді «перша хвиля» справжнього бунтарського року схлинула: рок-н-рол 50-х деградував і перетворився на солоденьку музичку. Не дивно, що, як «наша відповідь Чемберлену» виникла нова хвиля так званого «гаражного року»: масово почали створюватися молодіжні групи, які грали просту до примітиву, агресивну, але дуже щиру музику. Більшісь цих груп, як це завжди буває, розвалилася, але одиниці зазнали справжньої світової слави – наприклад, група «Velvet Underground». А хто і по сьогодні не знає дикого старого Іггі Попа?
Друге народження панка припадає на 1976 рік – саме тоді у Великій Британії з’явилася група «Sex Pistols», що звела молодь з розуму. Основна ідея їх пісень – світ огидний, та змінити його, на жаль, не можна. Але можна не грати за правилами цього світу. А щоб яскравіше продемонструвати це, треба поводитися «антигламурно» і мати відповідний вигляд.
Лак для волосся і пивні кришки
Сорок років тому англійські підлітки до смерті лякали обивателів своїм виглядом. Сьогодні десь у Лондоні уже ніхто не буде тікати від хлопця із зеленим «ірокезом» на голові. Але вітчизняні панки і досі жахають оточуючих своїм виглядом і поведінкою.
Найяскравіша деталь зовнішності панка – зачіска. Скроні голяться, волосся фарбується в який-небуть страшний колір – вугільно-чорний, зелений, хімічно-рожевий. Потім береться лак чи віск (десь приблизно на цілу роту модниць) і волосся ставиться дибки – виходить «ірокез» (він став модним десь у 80-х роках минулого століття).
Пірсинг, де тільки можна – теж панківський винахід. Оберемки сережок і шпильок звисають не лише з вух, а й з інших частин обличчя й тіла. Там, де пірсинг робити незручно, можна зробити татуювання. Ще одна популярна прикраса – шкіряні браслети з металевими шипами й пластинами.
Наш консультант з молодіжних субкультур, культуролог із Санкт-Петербурга Марія Грушко пише: «Аби прикрасити свій «прикид», справжній панк збирає пивні кришки, шпильки, ланцюжки, значки. Дуже популярні деталі прикиду – елементи символіки СРСР (це пов’язано з текстами і спрямованістю популярної панк-групи «Гражданская оборона». (На жаль, її лідер, талановитий музикант Єгор Лєтов помер 2008 року).
Ще в панківському середовищі є звичай обмінюватися прикрасами. Щодо інших деталей одягу – справжній панк вдягає пошматовані, вибілені джинси, кеди або грубі чоботи, шкіряну «косуху», яка стала культовою ще в далекі 50-ті – з появою рок-н-ролу.
Але, пошматовані діряві джинси сьогодні вдягає й гламурна тусівка… Тому поговорімо ще про моду.
Бунт як товар
Яскраві деталі панк-стилю насправді дуже зашкодили ідеології цього молодіжного руху. Якщо спочатку такий дикий вигляд був проявом бунтарського духу і нонконформізму, то з часом стиль «панк»… став модним. В основному це відбулося завдяки англійській модельєрші Вів’єн Вествуд, яка почала творити у панк-стилі ще в 70-ті, а у 80-х вийшла на паризькі подіуми. Сьогодні ексцентрична стара – казково багата жінка, яка вже нікого не лякає своїм дизайнерським лахміттям, котре… коштує шалені гроші.
Словом, тямущі люди давно зрозуміли: якщо продавати молодіжний бунт в елегантній та зручній упаковці, цей товар може дати нічогенький прибуток.
Та, на щастя, на пострадянському просторі ненажерливий гламур ще не зовсім проковтнув панк-ідею, в якій основним є, мабуть, не бажання когось шокувати, а філософія. «Їх не влаштовує реальність, що оточує, – пише Марія Грушко. – Але якщо ролевики йдуть у інший чудовий світ, тендітний, створений їхніми власними руками, готи розчиняються в таємній і страшній стороні світу, прийнявши те, що лякає інших, растамани й хіпі намагаються любити цей світ таким, яким створив його Бог і не здійснили люди, то панк – на передньому краї, з цим знанням, «як має бути» – в голові і з болем у серці». У своїй роботі дослідниця з Санкт-Петербурга наводить уривок з інтерв’ю покійного Єгора Лєтова: «Я цілком тверезо й відверто кажу: усі мої пісні (чи майже усі) – саме про ЛЮБОВ, СВІТЛО й РАДІСТЬ. Тобто про те, ЯК ЦЕ – коли цього немає… Коли ти сам на сам зі всім цим непотребом, що гниє в тобі і який тебе затоплює ззовні. Коли ти не той, яким маєш бути».
Сьогодні, на жаль, філософія цього руху потроху забувається й у нас. Може, це не так уже й погано: адже справжнім ідейним панкам через власну безкомпромісність було досить важко соціалізуватися. Вони часто-густо «вилітали» з інститутів, конфліктували з батьками. Тепер, як колись на Заході, ідейні панки витісняються панками декоративними – кумедними молодиками, яким подобається лякати бабусь зеленими ірокезами.
Ну і на здоров’ячко!
Растамани: За коси – на небо
Чому «чорна» релігія перетворилася на «білий» неформальниї рух?
Кожен з нас, безумовно, зустрічав на вулицях чи у транспорті молодих людей і дівчат у чудернацьких здоровезних беретах із зеленими, жовтими та ясно-червоними смугами або зі страшними зваляними кісками. Які, до речі, англійською саме так і звуться: «dreadlocks» – «страшні кіски». Це не лише данина моді – швидше всього, ці юні створіння не байдужі до релігійно-філософської течії – растафаріанства. Але найкумедніше те, що народилося воно винятково як… релігія чорних.
То що приваблює до нього білих дівчат і хлопців, які називають себе «растаманами»? Філософія ненасильницького відходу від проблем, дивна карібська музика чи… цигарки з марихуаною?
Карібські Партизани
Спочатку – трохи історії. Почалося все в далекому XVII столітті, коли англійці відвоювали в іспанців острів Ямайку. А іспанці на зло завойовникам відпустили на волю всіх чорних рабів, яких завезли на Ямайку з Африки. Ті повернутися на батьківщину не могли, тому оселилися в горах і заснували там щось на кшталт партизанської республіки. Сто років англійці прагнули підкорити чорних партизанів, але марно. Тоді з ними уклали угоду, яка закріпляла їх права на землю. В Новому Світі це була безпрецедентна ситуація: всюди темношкірі були рабами, а на Ямайці покоління за поколінням росли вільні та войовничі чорні люди.
Єдине, чого їм бракувало, – спільної ідеї. І ось проповідник Маркус Гарві знайшов її. На його думку, біблейським «обраним народом Божим» були зовсім не євреї, а… чорношкірі. Тому Свята Земля – це не Палестина, а Ефіопія (єдина африканська країна, що ніколи не була колонією).
Гарві пророкував, що з’явиться новий чорний цар, який провіщує вихід Божого народу на святу землю, новий «лев від коліна Іудина». Тому коли 1930 року в Ефіопії вцарювався король Хайле Селассіє І, послідовники Гарві зрозуміли: ось він, Месія! До коронації він звався Тафарі. Ефіопською «принц» – «рас». Тобто «рас Тафарі». Отже, назва для нової релігії народилася.
Бо так каже Джа Растафара
На Ямайці нового ефіопського короля вважали не просто пророком, а прямим нащадком біблійних царя Соломона і цариці Савської. І навіть… земним втіленням Яхве (в ямайській транскрипції – «Джа»).
Між іншим, сам ефіопський король був людиною досить скромною і більше цікавився конституційними реформами в рідній країні, аніж новими послідовниками. Але чисельність прихильників нової релігії все одно збільшувалася. Зрозуміло, всі вони були чорношкірими. На Ямайці виникло навіть кілька різних течій растафаріанства. Були растамани, близькі до ефіопської православної церкви, а були й такі, що виголошували ідеї переваги чорної раси. Як співав відомий рок-гурт «Запрещенные барабанщики» (до речі, українською!) «Кохайте негрів, міцно кохайте, разом з ними пісень співайте. Бо так каже Джа. Джа Растафара».
На перший погляд, важко уявити, чим саме цей расовий культ міг привабити білу людину. Але є таки в растафаріанстві одна ідея, яка здається привабливою для людей будь-якого кольору шкіри.
На ріках Вавілона сиджу і плачу
Перші растамани говорили про «вихід з Вавілона до Сіону», маючи на увазі, що Сіон, звичайно, знаходиться в Ефіопії. А Вавілон – це, власне, уся західна цивілізація, де білі знущаються над бідними неграми. Але чи лише чорношкірі стають жертвами «цивілізації споживання», філософія якої змушує нас щохвилини кудись бігти, щось комусь доводити і взагалі – прочищати собі дорогу в житті іклами і пазурами? Мабуть, що кожній людині час від часу хочеться плюнути на все це, сісти десь під пальмою (чи хоч під березою) та й поміркувати про сенс життя. «Чарівність растаманської ідеології в тому, що растаман не задумується про різні життєві проблеми, – пише культуролог Марія Грушко. – В нього є якесь внутрішнє розслаблення (саме розслаблення, а не розпущеність, якийсь внутрішній релакс)… Растаман вважає, що світ – чудове місце. Просто не треба з ним воювати, створювати штучні «вавілонські» проблеми, і все буде, як треба. Це варіант християнської концепції про те, що Бог створив світ «і побачив, що це добре», помножений на буддистське «недіяння», даоське споглядання».
Тобто нічого нового й оригінального. І навряд чи простенька філософія, створена чорними для чорних, поширилася б світом, якби не музика. Точніше, музичний стиль реггі, що виник із народних негритянських мелодій. Секрет його ритму в тому, що з допомогою ударних інструментів акцент робиться не на сильні першу і третю долю, а на слабкі другу і четверту. Музика, що виникла як гімни Джа, стала популярною завдяки Бобу Марлі – геніальному музиканту й переконаному растаману, який у 70-ті роки минулого сторіччя змусив світ закохатися в реггі.
Але, між іншим, ідеї раста звучали не лише в піснях стилю реггі. Поціновувачам ретро-дискотек варто лише вслухатися у відому пісню старої доброї групи «Боні М» – «Ріки Вавілону». «By the rivers of Babylon, there we sat down yeeah we wept, when we remembered Zion» – «На ріках Вавілону ми сиділи і плакали, згадуючи Сіон». Чорні королі і королеви диско співали справжню растаманську пісню…
Растамани із глибинки
Втім, цю ідею полюбляють і наші рокери. «Пока живы растаманы из глубинки, Вавилону будет не устоять», – співає Борис Гребенщиков. Можливо, ці самі «растамани з глибинки» навіть не знають, що це філософія, створена чорними для чорних. Їм лише подобається універсальна ідея ненасильництва, відмова від погоні за статусом. Але більшість свою причетність для цієї субкультури визначає, в основному, тим, що слухає реггі і дуже яскраво вдягається. Про здоровенні берети-«растаманки», плетені гачком, ми вже розповідали. Їхні кольори – це кольори ефіопського прапора. Всю цю красу можна знайти в етнічних магазинах чи, наприклад, на Андріївському узвозі в Києві.
Здорова шапка потрібна, аби сховати туди «страшні кіски» – гордість і красу растамана. В багатьох культурах святі люди відмовлялися стригти та розчісувати волосся, аби продемонструвати таким чином свою угоду з Богом. Але якщо так вчинить європеєць чи азіат, то волосся звисатиме брудними пасмами. А якщо з ножицями і гребінцем попрощається чорний, його дрібні кучерики досить швидко перетворяться на «страшні кіски».
Переконані растамани вважають дреди символом лев’ячої гриви, антенами, які приймають послання Джа і навіть… мотузками, за які праведників витягнуть на небо. Та якщо природа нагородила вас прямим волоссям, а душа жадає африканських пристрастей, є способи зробити на голові «страшні кіски». Щоправда, це потребує допомоги досвідченого перукаря і коштує недешево. А розчесати їх ще раз – неможливо. Можна лише зістригти.
«Трава мудрості»
І, нарешті, про небезпечну сторону растаманської субкультури. Ці симпатичні люди, які дотримуються мирної ненасильницької філософії, вважають, що є ще один засіб розширити світогляд – покурити «траву мудрості». Тобто – марихуану. Конопляне листя, взагалі, не є символом цього руху, але вітчизняні растамани вважають, що без «косячка» не обійтися. Тому, якщо дитина дуже вже захоплюється зовнішніми растаманськими атрибутами, вчителям і батькам варто насторожитися.
Сьогодні дехто каже, що коноплі – легкий наркотик, який можна використовувати як ліки. Кажуть і про те, що тютюн та горілка небезпечніші, ніж «травка». Але наркологи стверджують: порівняно безпечна марихуана часто провокує молодих людей спробувати більш дієві препарати, що «розширюють свідомість». А це вже справжня грізна небезпека…
Шпальти підготувала Людмила ЗАГЛАДА, «Освіта України»
