Що таке комплекси — знають усі. Але мало хто розуміє, звідки вони беруться і що з ними робити. Стресову ситуацію, яка може призвести до формування комплексу, дитина може «підчепити» де завгодно, але питання — куди вона з цим тягарем піде?

Невтаємниченому загалу достеменно відомо лише те, що формуються вони у дитинстві і нерідко супроводжують людину все життя (зовсім не роблячи його якіснішим). Сьогодні ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених цій вічно актуальній темі. Наш співрозмовник і гість — психолог-консультант Центру Томалогії Ольга Пєскова. З її допомогою спробуємо дослідити природу комплексів і розібратися, чи небезпечні вони для повноцінного життя особистості.

— Ольго Петрівно, в якому саме віці починають формуватися комплекси? І як взагалі це відбувається? Чи можуть вони зароджуватися самі по собі, чи до них призводять якісь зовнішні чинники?

— Комплекси виникають тоді, коли починає формуватися «я» дитини. Коли вона починає усвідомлювати себе. Тобто років у два-три — якщо це звичайна, пересічна дитина. Самі по собі, на порожньому місці, вони не виникають. Комплекс — це захисна реакція розуму на якесь дуже сильне емоційне переживання. А точніше — на стресову ситуацію. Ось такий приклад. Вдома гості. На маленьку дитину всі дивляться. Вона соромиться, ніяковіє, опускає очі. Якщо мама в цей момент починає говорити: «Ну чого ти соромишся?», у дитини цей стан поглиблюється. Тобто мама насильно виштовхує її зі стану сором’язливості, і у дитини виникає відчуття, що із нею щось не так. В результаті вона ще більше переживає і заглиблюється в себе.

БЕЗ ПРОВИНИ ВИННА

— Отже, намагаючись допомогти дитині, мама робить їй гірше? Але ж заспокоїти дитину — це нормальна реакція будь-якої мами…

— Не можна фіксувати цю ситуацію, треба дати дитині можливість пережити її. (Згадайте свята у дитячих садках — вони спрямовані саме на те, щоб дитина могла говорити і самовиражатися, навіть коли на неї дивляться). А в цій ситуації мама ніби додає масла у вогонь — і в дитини починає формуватися дискомфорт від потрапляння в таку ситуацію. А як може дитина реагувати на появу дискомфорту? «Затискатися». Погляньмо, що відбувається далі. Перед тим як послати дитину до школи, мама, знаючи, що її дочка або син соромиться, знов-таки, проти бажання, підсилює цей стан, говорячи: «Ти ж не соромся. Відповідай голосно, тримайся впевнено». Призводить це знову до того, що дитина замикається у собі і мовчить на уроках. Не тому, що не знає, — тому що соромиться. Якби мама знову не загострила на цьому увагу, можливо, дитина у нових умовах і не згадала б про свою сором’язливість. В житті кожної дитини мають бути стресові ситуації — це нормально, і дитина повинна їх адекватно пережити.

ВІДПУСТИТИ СИТУАЦІЮ

— То у дитячих комплексах винні батьки?

— Скажімо так: у формуванні комплексів батьки відіграють велику роль. Як у розглянутому щойно прикладі, вони можуть «закріпити» стресову ситуацію, надаючи їй великого емоційного значення. Маленька дитина, яка бігла і впала, може і не заплакати, поки мама не почне над нею зойкати і квоктати. Як тільки мама злякалась — починається «рев». Все! Програма записана. Якщо мама переживає такий жах — то ситуація небезпечна, і треба її уникати. А це насправді нормально — коли діти падають, соромляться, лякаються, сваряться. Якщо на цих моментах не загострювати увагу — все це вирівняється. А є й інша модель поведінки батьків, яка теж призводить до формування комплексів. Буває, що батьки надто критично ставляться до своїх дітей. Вони, приміром, знають, що є діти, які ледь не з пелюшок починають малювати. Колись до мене приходила жінка, дочка якої у п’ять місяців вже розмовляла. У мого знайомого дитина у п’ять років запоєм читала Жюля Верна. І ось мама починає зіставляти свою дитину (яка не малює, не читає, не співає) із чужою дитиною, яка в цьому віці усе це робить. Коли мати соромиться за власну дитину, тому що вона «не дотягує», не відповідає якимось високим вимогам або очікуванням — це вже підґрунтя для появи комплексу. Навіть коли це невдоволення дитиною є підсвідомим.

«ТИ – МАВПА»

— А коли дитина йде до школи – хто більше впливає на формування комплексів – батьки чи вчителі?

— Впливають усі. І батьки, і вчителі, і однокласники, і чужі люди на вулиці. Кількість факторів впливу збільшується у міру дорослішання дитини. Бо вона вже починає самостійно рухатися містом і пізнавати світ. У житті трапляється все що завгодно. Наприклад, дівчинці хтось скаже: «Ти мавпа». Може залишитися комплекс на все життя. А може і не залишитись. Це залежить від того, в якій атмосфері до цього росла дитина. В атмосфері невпевненості в собі і вічного незадоволення чи в атмосфері любові і підтримки. Як ставиться до неї мама — соромиться її чи любить такою, яка вона є. Якщо мама щаслива вже тим, що ця дитина у неї є — доньці буде набагато легше пережити стрес. Звичайно, не дуже приємно, коли тебе називають мавпою.Але дитині є до кого прийти пожалітися-поговорити — це мама. Виговориться, поплаче, попереживає — і переживе, а не понесе з собою на все життя. Тобто стресову ситуацію, яка може призвести до формування комплексу, дитина може «підчепити» де завгодно. Але питання — куди вона з цим тягарем піде. І чи будуть такими уважними батьки, щоб помітити: з дитиною не все гаразд, і знайти потрібний момент, щоб вирівняти і заспокоїти.

ЩО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД УЧИТЕЛЯ?

— Як може вчитель розпізнати комплекс у дитини і як він має поводитись, щоб пом’якшити або знівелювати його?

— Якщо вчитель уважний, він побачить скуту дитину, і буде створювати умови, в яких вона зможе проявити себе і почуватися комфортно. Або створити для дитини неочікувану ситуацію, коли вона просто з цього комплексу вискочить і не помітить. Припустимо, дитина в першому класі знає, що вона — твердий трієчник і читає погано. Звичайно, починає хвилюватися. Від чого швидкість читання не додається, а навпаки. І ось дівчинка з прізвищем, скажімо, Кирилова, знаючи, що черга до неї за алфавітом дійде не скоро, на уроці читання сидить і нервує. Вчителька питає першого учня за переліком у журналі — скажімо, Антонова. А за ним відразу — Кирилову. Вона не встигає злякатися і тому читає швидко і добре. Це приклад, як учитель може «вилікувати» учня від комплексу. Не закріпити невпевненість у собі, а подолати її. Або візьмімо ситуацію, яку ми розглядали на початку розмови: дитина соромиться відповідати. В такому разі їй треба дати помовчати, а потім запропонувати відповідати з місця. Головне, щоб починала говорити. Так ми знімаємо значущість того, що він мовчить, коли його піднімають. Якщо вчитель нетерплячий або неуважний, він скаже: «Ти знову нічого не знаєш. Скільки мовчатимеш?» В результаті дитина ще більше замикається у собі. Ось іще приклад: урок математики. Хлопчик неправильно порахував. Та головне, що він взагалі почав рахувати! Бо діти різні: один рахує дуже швидко, а для іншого два приклади за урок — це дуже велике досягнення. І його треба оцінити. Наприклад, поставити дві оцінки — трійку за завдання і п’ятірку за старання. Не всі вчителі, на жаль, це розуміють. Частіше сварять і бувають невдоволені. Уявіть ситуацію: дитина старалася, робила що могла, майже здійснила подвиг. а нею невдоволені. Тут саме неуважність вчителя є фактором, який впливає на формування комплексу в дитини.

ПЕРЕЖИТИ БІЛЬ

— Чи є імунітет до комплексів? Чи можна його виховати у дитини?

— Життя без комплексів — тобто без переживань, без стресових ситуацій, без травм і конфліктів — неможливе. Саме переживання болю, а не приховування і не придушування його, прищеплює стійкість у житті. Коли дитина не закривається, а переживши біль, рухається далі. Звичайно, роль батьків у цьому процесі переоцінити важко. Особливо, роль мами. Розумієте, є турбота про дитину (нагодувати — вдягти — купити цяцьку), а є любов. Коли мама є реально, а не формально, вона з дитиною — своїм серцем. Оце і є імунітет — якщо дитині є до кого прийти зі своїм болем і є з ким його пережити. Відігрітися, заспокоїтися, прийти до тями. А потім — йти у те саме життя, до тієї самої школи, в той самий клас, де, можливо, її образили, вчитись спілкуватись, вчитись відстоювати свою думку, вчитись жити. Таким чином і формується стійкість. Життя довге і непередбачуване. Не буде тільки солодко. Але і не буде тільки боляче. Цукерок і гірких пілюль відміряно порівну. І все це треба «з’їсти». Якщо розуміння цієї простої істини і готовність до різних «смакових» відчуттів закласти вчасно в дитячу голову — ніякі комплекси не зможуть зіпсувати їй життя.

Спілкувалася Наталія КУЛИК, «Освіта України» № 51-52