Деякі батьки впевнені, що дитина зобов’язана їм уже своїм народженням. 

Про одвічний конфлікт поколінь написано романи і знято фільми. Безліч учених мужів (і, напевно, жон) відзначилися у цій темі. Починаючи із Сократа, який за 400 років до нової ери писав, що «нинішні діти стали тиранами; вони не встають, коли до кімнати заходить літня людина, сперечаються зі своїми батьками», і закінчуючи сучасними психологічними дослідженнями. Здавалося б, усе вже ска­зано і розкладено по поличках.   Що  ж змушує нас знов і знов повертатися до цього?

Кілька десятиліть (століть, тисячоліть) тому проблема бать­ків і дітей зазвичай не призво­дила до вкрай негативних на­слідків і сторони, втомлені чварами, врешті-решт доходи­ли хоч якоїсь згоди (діти до­рослішали, батьки заспокоюва­лись). У наших реаліях нерідко все закінчується набагато драматичніше. Тобто наслідки або похідні таких конфліктів завда­ють істотної, а то й непоправ­ної шкоди їх учасникам.

Одразу зазначимо: ми — на боці дітей. Просто тому, що вони беззахисніші — через свій вік, імпульсивність і брак життєвого досвіду. Підліток-син, який не­сподівано для батьків заговорив басом і переріс маму на голову або донька, в якої «все вирос­ло», наче в дорослої — насправ­ді маленькі пташенята. Вони, на­магаючись злетіти і заявити про себе, отримують дзьобом по го­лові. І не десь на ворожій тери­торії, а в рідному гнізді. В своє­му домі. В своїй фортеці.

Тобто війна не є рівною. І «дрібнота» — завжди потерпі­ла сторона. Бо, яким жорстким не був би конфлікт, батьки че­рез нього не підуть із дому шу­кати пригод на свою недозрілу голову. Не потраплять з відчаю у погану (а може, й смертель­но небезпечну) компанію. Не вживатимуть наркотиків, вико­ристовуючи їх як єдиний шанс утекти від паскудної реальнос­ті. І вже точно не полізуть у зашморг. (Сумний приклад Ма­рини Цвєтаєвої, найімовірніше, виняток. Та й немає в нас біль­ше Цвєтаєвих.)

Звичайно, діти далеко не за­вжди вдаються до таких мото­рошних крайнощів. Частіше все закінчується легким пере­ляком — підірваною психікою і багатьма комплексами, набу­тими на все життя. Але замис­лимось, звідки в нас така кіль­кість юних наркоманів? Невже від гармонії та взаєморозумін­ня в сім’ї?..

НЕ ПОЩАСТИЛО

Уявіть таку ситуацію. Живе в Києві цілком благополучна ро­дина. І мама, і тато з усіх боків позитивні члени суспільства. Так би мовити, зразково-показові. Правильні — до нудоти. Однак їм дуже не пощастило з дитиною. Адже син — нар­коман. «Ось справді не потала­нило,— скажуть знайомі.— І за що їм така кара?». «В сім’ї не без виродка»,— зітхнуть сусі­ди. І нікому не спаде на думку, замість жаліти невтішних бать­ків (яким, здається, тільки того і треба), запитати їх: «А чия це дитина, шановні? І як могло ста­тися, що в таких супер-пупер батьків виросло таке «непоро­зуміння»? Всьому є причина. Пошукайте її в собі. Може, його просто верне від тієї нудоти, яку ви намагаєтеся нав’язати йому як  єдино  правильний спосіб життя? Може, він збунтував­ся проти вашого нерозуміння і осуду, проти відчуження і бай­дужості, які стирчать з-під ков­дри зовнішнього благополуччя? А, може, він у відчаї, бо не до­тягує до того світлого образу, який ви собі намалювали, аб­солютно незважаючи на його потреби? Думаю, якщо поста­вити цим батькам такі запитан­ня, вони страшенно обуряться. Або взагалі не зрозуміють, про що йдеться.

І ще один приклад з тієї са­мої опери. У мами росте не­ординарна донька. Можна ска­зати, що проблемна (тобто це вона так думає). Проблемність полягає в темпераментності, що з дитинства дратувала маму. Спочатку вона її осаджувала, а потім стала просто заплющу­вати на неї очі. Тобто робила все навпаки. Бо темперамент­ність дитини потребує насправ­ді підвищеної уваги матері. А їй не до того. В неї другий шлюб, друга дитина, свої інтереси. У результаті — дівчинка завела собі друзів, які призвичаїли її до наркотиків, почала виноси­ти гроші з дому. Дитина, яка росла ізгоєм у власній роди­ні, знайшла нарешті тих, хто її бачить і слухає. Нехай у та­кий спосіб. Іншого вона просто не знає. Думаєте, мати зроби­ла якісь висновки? Зовсім ні. Вона відправила доньку ліку­ватися і дуже щаслива, що її немає вдома. Їй стало спокійно і комфортно, адже будь-який вибрик дитини сприймався як стрес. Вона так і не зрозумі­ла, що дівчинка потребує ува­ги. Але перестати жаліти себе і приділити увагу власній дити­ні — це, мабуть, занадто вели­ка розкіш…

ДИТИНА — НЕ ВЛАСНІСТЬ

На жаль, у нашій країні до планетарної проблеми батьків і дітей додається деякий коло­рит — вочевидь, історично зу­мовлений і пов’язаний із загаль­ним браком культури і засиллям жлобства. Полягає він у спожи­вацькому ставленні батьків до своїх нащадків. «Споживати» дитину — означає ставитися до неї як до власності, бачити в ній лише своє продовження, вирі­шувати за її рахунок особисту внутрішню нереалізованість. А ще — не вбачати в дитині осо­бистості і не визнавати за нею права на своє життя і власні помилки. Більшість батьків за­мість того, аби просто радіти і дякувати долі, Богові, самій ди­тині за те, що вона в них є — че­кають вдячності від неї. Свідомо чи підсвідомо, але вони вважа­ють, що дитина зобов’язана їм уже самим фактом народжен­ня. А вона — не річ. Не чи­ясь власність. Не продукт спо­живання. Не мамина забавка. Не таткова надія. Вона нікому і нічим не зобов’язана. Батькам важко зрозуміти таку «єресь». «Я ж тебе народила!» — кричить в істериці мамця, стикнувшись із нешанобливим (на її думку) ставленням сина до себе. І чує у відповідь: «А я тебе просив?..». Жах, катастрофа, кінець світу. Пігулки, валер’янка, розбите серце. А втім, абсолютно адек­ватна відповідь на неадекватні слова. Дитину змушують відчу­вати провину за те, що вона лише народилася у цій сім’ї — саме такою, яка вона є. Вам спо­добалося б таке звинувачення?..

До речі, є країни, де кри­чати на дітей заборонено. На­приклад, в Ізраїлі або Канаді за «гучне виховування» є ад­міністративне покарання. Бо це посягання на права особистос­ті. Дуже корисна практика і для батьків, щоб часом не за­були про своє місце і призна­чення, і для дітей, які законо­давчо захищені від домашнього насильства і приниження. Це, насправді, дуже важливий ви­ховний момент. Бо, якщо ди­тина знає, що на неї не можна кричати, вона виростає впевне­ною людиною з відчуттям влас­ної гідності. З повагою до себе і до інших. І насамперед — до своїх батьків. Тому і конфлікт поколінь в них не такий бо­лісний.

Цікаво, скільки нам ще шку­тильгати до такого рівня сто­сунків?…

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА

Ольга ПЄСКОВА, психолог-консультант київського Центра томалогії:

"За законами природи, наступне покоління кмітливіше і розумніше, ніж попереднє. Проблема батьків у тому, що вони не визнають унікальності дітей і не вірять, що нащадки їх перевершать. Батьки, відчуваючи свою безпорадність, або вдаються до при­гноблення, або просто самоусуваються від проблеми. Мовляв, я тут ні до чого, я сам страждаю від своєї дитини. Результат буває плачевним: діти не вибачають байдужості. Не відчуваючи потрібної уваги вдома, вони шу­кають прихистку в сумнівних компаніях і розвагах, стають наркоманами. Інша ситуація — надмірний контроль підлітків, що переростає у пресинг — нічим не ліпша. Дитина завжди потребує уваги, особливо у підлітковому віці. Але справжньої, а не такої, щоб лише затулити їй рота. Вона може конфліктувати, скандалити, сваритися, виявляти свій гнів, і це нормально для дитини. Вона природно і відкрито говорить про свої потреби. У неї дуже жвава енергія — не кастрована, не запхнута в якісь рамки. А в нас як заведено вважати? Дитина на батьків кричати не повинна. Тобто на неї можна, а вона — ні. Та насправді, якщо підліток не починає грубіянити — це ненормальна дитина. Бо в цьому віці вона має збунтуватися і виступа­ти проти правил, обмежень, рідних. Це природно. Так людина самоутвер­джується як вільна особистість. І ставитися до цього треба по-людськи і з розумінням. Залишити дитину в спокої. Може, навіть визнати свою не­правоту. Натомість старші вдаються до придушення цього бунту. А потім вимагають від дітей, щоб вони «відбулися» в соціумі. Найгірше те, що діти, виростаючи, несвідомо стають копією своїх бать­ків. Тільки вдосконаленою і доповненою. І так само поводяться зі своїми малюками. Інакше бути не може. Бо дитина проймається атмосферою, в якій зростає. Всім тим, проти чого бореться і від чого захищається. Спра­цьовує калька.

Проблема батьків і дітей є вічною. Полягає вона в очікуваннях старших, що їх розумітимуть молодші – не буде цього ніколи. Проблема й у браку психологічної, особистісної, людяної освіти, що потрібна, як повітря. Вона дає розуміння. А, на жаль, сьогодні ставлення суспільства до психології – як до чогось несерйозного. Набагато простіше з подружкою на кухні по­говорити. Бо на кухні і пожаліють, і підтримають, а після розмови з пси­хологом доведеться змінюватись. Задля чого? Навіщо раптом усвідомити свою неправоту, якщо зручніше визнавати неправою дитину. І звинувачу­вати в усьому її. Дітей ламають через коліно, починаючи з раннього ди­тинства. А потім думаємо, звідки у нас таке хворе суспільство. Освіта, про яку я кажу, — це піар здорового людського способу життя. Людяність — це розуміння себе і своєї дитини. Якщо вона є, то діти в сім’ї — незалежно від достатку — ростуть щасливими і впевненими в собі. Але кому це потрібно, якщо розкручується тема безкінечного споживан­ня? Адже в нас інші пріоритети: йти вперед, ставити мету, досягати її. Все інше додасться. Ніколи воно не додасться, поки не наведете поря­док у власній родині.

Тобто конфлікт поколінь — ситуація абсолютно об’єктивна. Але для кож­ного індивідуальна. Питання в тому, щоб пом’якшити його перебіг. Осно­вна теза: не діти мають розуміти батьків, а батьки — дітей. Не ставитись до них, як до власності. Не вимагати неможливого. Просто бачити в них особистостей і любити такими, якими вони є.

АФОРИЗМИ

Батьки люблять своїх дітей тривож­ною і поблажливою любов’ю, яка псує їх. Є інша любов, уважна і спокійна, що робить їх чесними. І такою є справжня любов батька.

Дені Дідро

Характер дитини — це зліпок з ха­рактеру батьків. Він розвивається у відповідь на їх характер.

Еріх Фромм

Батьки найменше вибачають своїм дітям ті вади, які вони самі їм при­щепили.

Йоганн-Фрідріх Шиллер

Сьогоднішня молодь жахлива. Але ще жахливіше те, що ми не на­лежимо до неї.

Фаїна Раневська

Діти більше схожі на свій час, ніж на батьків.

Перське прислів’я

Немає страшнішого насильства, ніж насильство, продиктоване батьків­ською любов’ю.

Борис Крігер

Я В ТВОЇ РОКИ…

Серед причин постійних сварок батьків і дітей зазвичай нази­вають конфлікт інтересів, що неминуче стається між різними поколіннями з об’єктивних причин. Старші й молодші живуть у різних реальностях, паралельних світах, що дуже рідко перети­наються, але змушені співіснувати поряд. Тож одного разу зчи­няється «революційна ситуація», коли «низи» не хочуть (залиша­тися в коротких штанцях, які звикли бачити на них батьки), а «верхи» не можуть (змиритися з тим, що діти виросли і мають жити по-своєму). Особливо розчулює поширена фраза: «Ось я в твої роки…» (пас корів, працював на заводі, доглядав за молодши­ми, добре вчився, брав участь в олімпіадах, читав розумні книж­ки тощо). Добре, що нині хоча бГайдара не згадують. Того, який у14 років командував полком, перебив купу народу, а потім пи­сав дитячі книжки про тимурівців. «Я в твої роки ходив у походи, грав у футбол, а ти цілими днями за комп’ютером сидиш», — гри­має на сина батько, зовсім не замислюючись, що в його роки не було ні комп’ютера, ні інтернету, ні соціальних мереж. Отже, його роки і роки сина— це два різних виміри. Принаймні нерозум­но звинувачувати дитину в тому, що вона живе в ногу з часом.

Цікаво, що сьогоднішні батьки, пиляючи дітей, ніби забувають про те, що років 20-30 тому самі були в цій шкурі, безкінечно вислу­ховуючи нестерпно нудне: «А я в твої роки…». Вони так само відсто­ювали своє право слухати улюблену музику, носити довге волосся і тікали від нотацій, що викликали блювотний рефлекс. А ще — кляли­ся собі, що ніколи не будуть занудами і тиранами зі своїми дітьми.

ДОСЛІДЖЕННЯ

СТАРІСТЬ — НЕ РАДІСТЬ

Близько року тому вчені з’ясували, що на проблему батьків і дітей впливають іноді зовсім неочікувані фактори. Зокрема, було розглянуто стосунки між батьками і їх дорослими дітьми в шести країнах: Англії, США, Німеччині, Ізраїлі, Норвегії та Іспа­нії. З’ясувалося, що багато батьків досить мирно вживається зі своїми нащадками. Найліпша ситуація склалася в старій добрій Англії. Там дружні стосунки з молодшими має 75 % старших. У Німеччині і Сполучених штатах — близько 50 %.

Окрім того, американські та ізраїльські батьки частіше відчу­вають негативні емоції до своїх дітей, ніж англійці й німці. При цьому ізраїльтяни здатні одночасно переживати і вкрай негатив­ні, і доволі позитивні відчуття. А це свідчить про суперечливість і зайву емоційність у стосунках. У німців навпаки — позитивні емоції до дітей виявляються рідко, з чого можна зробити висно­вок про деяку відчуженість.

У США вдвічі частіше, ніж у будь-якій іншій країні між бать­ками і дітьми встановлюються дисгармонійні стосунки з сильни­ми негативними емоціями і повною відсутністю позитивних. Літні батьки, в яких були проблеми із пересуванням і самообслугову­ванням, частіше за здорових мали погані взаємини з дорослими дітьми (що, до речі, не робить честі останнім).

— Загалом, ми виявили, що залежність від дітей і дряхлість вносять елементи конфлікту в стосунки між поколіннями,— ре­зюмували дослідники.

СПІЛЬНА МОВА

БУДЬТЕ ЦІКАВИМИ — І ДО ВАС ПОТЯГНУТЬСЯ ДІТИ

Не секрет, що у вихованні дітей, а отже, й у подальших ро­динних взаєминах ключову роль відіграє батьківська поведін­ка. За теорією американського психолога Діани Баумринд, є три основних типи батьків.

Авторитарні батьки вимагають від дитини безумовної слухня­ності і всюди їх контролюють.

Поблажливі — напроти, майже не дають жорстких установок, не мучать дітей тотальним контролем і дозволяють їм самостій­но приймати рішення.

Авторитетні батьки — непохитні, справедливі й розсудливі. На думку психолога, в таких людей виростають найбільш психоло­гічно здорові й неконфліктні діти.

Інші дослідники цієї теми змальовують ще один стиль бать­ківської поведінки — байдужий. Коли батьки так зайняті собою, що в них не вистачає часу і душевних сил адекватно реагува­ти на власних дітей.

А от російський політолог Григорій Трофімчук вважає, що все набагато простіше:

— Діти завжди, в усі часи, розуміли нормальних, мислячих і розумних батьків і соромились тупих, автоматично віддаляючись від них. Самі батьки в усі часи поділялися на ці дві прості кате­горії. Тому по-справжньому цікава людина є цікавою для моло­дих людей у будь-якому віці.

НОУ-ХАУ

СТРАЙК ЯК МЕТОД ВИХОВАННЯ

Кілька років тому увага прогресивного батьківства всього сві­ту була прикута до непересічної ситуації, що склалася в одній з американських сімей. Мешканці штату Флорида Кет і Харланд Барнарди не знайшли нічого ліпшого, ніж оголосити страйк сво­їм дітям. Справа в тому, що 17-річний Бенджамін і 12-річна Кіт поводилися вкрай нешанобливо: не допомагали батькам по госпо­дарству і взагалі ставилися до них як до прислуги. Аби заклика­ти підлітків до порядку, батьки, за їх словами, перепробували всі методи: консультації психологів, позбавлення кишенькових гро­шей, плакати виховного змісту. Але користі від того не було. Під­літки так знахабніли, що навіть не запропонували щойно проопе­рованій матері допомогти скосити траву на газоні. Тоді «предки» нарешті збунтувалися і встановили поблизу будинку намет, а по­ряд — гасло: «Страйкують батьки». Харчувалися вони при цьому тільки барбекю, спали на надувних матрацах у наметі, а вдома лише приймали душ. Діти тоді жили в будинку і готували собі їжу із заморожених напівфабрикатів, що знаходили в холодильнику.

За реаліті-шоу спостерігали ЗМІ, працівники соціальних служб і навіть місцева поліція. Громадськість в основному співчувала батькам, але були й такі, хто їх засуджував: «Вам має бути соромно за те, що ви завдаєте емоційного стресу власним дітям». «Але вони протягом багатьох років вчиняли з нами так само», — відповідали Барнарди.

Треба сказати, що «батьківський страйк» таки виявився ре­зультативним. Не минуло й двох тижнів, як невдячні нащадки стали більш зговірливими і зрозуміли (або принаймні вдали, що зрозуміли) свою неправоту.

Наталія КУЛИК, «Освіта України» № 87-88