Виховання Homo Americus, або Що нас очікуватиме, якщо рівнятися на їхню систему освіти

Відомо, що саме під час суперечки народжується істина. Ось іще один такий матеріал, автор якого – педагог і мати – піддає нищівній критиці шкільну освіту супердержави – Сполучених Штатів Америки. А ми так звикли брати їх за взірець…

Я – матір двох школярів, один з яких цього року став студентом. Сама я педагог за освітою, тому хочу поділитися своєю, підкреслю – тільки особистою, думкою стосовно сучасної системи освіти.

Чудова річ – тести. Якщо їм вірити, то, наприклад, з’ясується, що краще за всіх шкільний курс із російської мови в тій самій Росії засвоїли дітлахи з Чечні. Все це – за результа­тами тестів! Факт, що багато хто з дітей часто ледь уявляє, як пишеться те чи інше росій­ське слово, мало кому цікавий. Та й навіщо? Адже бал пра­вить «Бог» об’єктивності рівня знань – ТЕСТ.

Тести, як і багато іншого, про­довжують сипатися на нас від мудрих людей зі Штатів. Адже вони вже справді знають, ЯК ТРЕБА навчати, жити, будувати демократичне суспільство тощо. Та ми сьогодні кажемо тільки про систему освіти. Нагадаю, що в США десь із 1960-х ро­ків почалася реформа освіти. У школах раптом з’явилися фахів­ці з «тренінгу вчителів», відпові­дальні, яких називали «агентами змін» (change agent), а невдоволених й неохочих підкорятися реформам почали миттєво звіль­няти. В чому полягав їхній зміст? Парадоксально, та їх свого часу точно визначив… Адольф Гітлер.

НАВЧАТИ ЛИШЕ НЕОБХІДНОГО

«Взагалі, людину потрібно на­вчати лише найнеобхіднішого. Все інше їй тільки заважа­тиме! У школі давати загальне, що стане фундаментом для спе­ціальних знань. Треба переорі­єнтувати освіту на навчання основного. Якою саме має бути голова в дитини, щоб засвоїти історію рідного краю, історію країни в цілому та ще й істо­рію рейху?.. Мозок не в змо­зі все це ввібрати в себе. Не­має ніякого сенсу навчати всіх дітей у середній школі двом мо­вам. Навіщо хлопчикові, який бажає займатися музикою, ге­ометрія, фізика, хімія? Що він запам’ятає з усього цього? Ні­чого. Від будь-якого докладно­го викладу треба відмовитися. Якщо хтось має в якійсь галузі яскраво виражений талант, на­віщо вимагати від нього ще яки­хось знань? Нехай далі працює за своєю спеціальністю!.. Я вза­галі вчив лише 10 відсотків того, що опановували інші. Я дуже швидко розправлявся з урока­ми…» (Г. Пікер, Застільні роз­мови Гітлера. – Смоленськ: Русич, 1998. С. 96 – 98).

США, де реформи освіти по­слідовно й жорстко здійсню­ються з 60-х, стабільно займає останнє місце серед розвинутих країн (там реформи мали без­ліч назв, формально попередні закінчувалися крахом – проте водночас оголошувався наступ­ний раунд із тим самим змістом й іншим заголовком).

Постає запитання: навіщо це потрібно такій «просунутій» де­мократичній державі? Відповідь проста: натовпом легше керува­ти. Та щоб створити юрбу, по­трібно ґрунтовно попрацювати, вихолостивши зі свідомості лю­дини навіть спроби до самостій­ного мислення. Крім того, не завадить вбити в голову дити­ни й думку, що без колективу вона – ніщо.

ЧОМУ МИШІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ НА ГАРБУЗ?

Ось, наприклад, одна з чудових задачок, які пропонуються аме­риканським дітям:

«Одного разу маленька зеле­на мишка застрибнула слідом за тигром на жовтий літак. Літак у повітрі перетворився на велику червону птицю, а мишка – на блакитний гарбуз. Гарбуз упав на землю, насіння проросло і стало горщиками й мисками.

1) Якого кольору була мишка?

2) Чому миші перетворюються на гарбуз?

3) Як проростає насіння?

… Уявляю, що діти мають розгубитися після читання та­кого матеріалу. Можна спере­чатися, яка частина цієї впра­ви більш огидна: читання чи «розуміння». Я схиляюся до ін­шого. Наведена «задачка» – одна з багатьох інших. І таке «чтиво» є, по суті, безглуз­дим вінегретом зі слів, де не­має логічного поєднання або продовження в часі, й часто вони демонструють антираціональність. Такі оповідання й запитання до них начебто зму­шують учня відкинути природ­ну роботу інтелекту як спробу зрозуміти сенс того, що відбу­вається, або імпульс природної цікавості. Під дією таких вправ діти здатні навчитися ненави­діти читання чи навіть сам про­цес мислення.

Чи не в цьому причина кри­зи неписьменності в Америці – їхня шкільна програма читання? На жаль, шкідливість проникає глибше, ніж невміння й неба­жання читати. Постає запитан­ня, чи не створює це приховане програмування їхньої культури жертв – покоління дітей, яке несе образу, не ладить із собою, батьками, суспільством, книжка­ми й ідеями? Зрештою, хтось же повинен оплачувати зусилля ар­мії психоаналітиків?

НЕОБХІДНИЙ СОЦІАЛЬНИЙ КОМПРОМІС

Досвідчені американські педа­гоги не радять дітям вдома са­мостійно читати. Бо «тексти для читання інтегровані в регіо­нальну освітню стратегію, що рекомендує за один рік вводи­ти не більш ніж 500 нових слів на будь-якому віковому рівні, щоб захистити дітей від заплу­туючих ефектів перенасичення словами й ідеями».

Найвідоміший сьогодні кри­тик системи освіти, «заслу­жений учитель» США Джон Тейлор Гатто (http://www.johntaylorgatto.com/) напи­сав і тримає на своєму сай­ті книжку з історії питан­ня – Underground History of American Education. Він на­водить цитати з педагогічних суперечок початку й першої половини ХХ століття. Епо­ха індустріалізації сформу­вала питання про виведення відповідного типу особистостей-працівників. І тоді цілком відверто говорилося про необ­хідний соціальний компроміс: навчання має «гасити», фор­мувати виконавчу, групову по­ведінку й не занадто розви­вати інтелект. Автор цитати стверджував, що це необхід­ний компроміс для стабільнос­ті і щастя в суспільстві.

Доречно згадати й іншу ака­демічну працю – «Культура критики» Кевіна Макдоналда, де, посилаючись на дослі­дження вчених, автор робить висновок, що найбільшу про­тидію беззаконням правлячих еліт чинять традиційні міцні білі сім’ї. Так ось, для еліт такі родини – відхилення від по­трібної норми. А нормою про­голошуються сім’ї, в яких діти тікають із дому, перебувають у конфлікті з батьками, відчу­жені тощо.

Вчителі в школах строго до­тримуються процедур teacher training, що старанно втілю­ють у життя детальні розроб­ки й рекомендації. По суті у США після війни поставлено й успішно завершено експери­мент із виведення людини но­вого типу.

ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

ЯК РОЗПІЗНАТИ ЛІНИВОГО, АЛЕ ЗДІБНОГО?

Сучасна система тестування має столітню історію

Іще Галілей писав, що основний принцип ученого полягає в тому, щоб виміряти все, що піддаєть­ся вимірюванню. А що не підда­ється – зробити таким, що можна виміряти. Психологія й педагогіка, взагалі, науки гуманітарні, однак цей принцип і для них годиться. Саме для того й призначено тес­ти – систему завдань, що дає змо­гу виміряти вміння, навички й на­віть інтелект.

Ідея тестів насправді стара як світ. Іще в давньому Китаї тестували майбутніх воїнів, а у Стародавній Греції вперше виникли своєрідні іспити-тести для учнів. Однак їхня су­часна історія розпочалася в другій половині XIX сторіччя. Вперше для перевірки рівня знань тестування застосували у Великій Британії 1864 року. А слово «тест» виникло завдяки американському психологові Джеймсу Кеттеллу, який, власне, став «батьком» су­часної системи тестування – його тести й нині широко використову­ються психологами. Стосовно системи освіти – впер­ше тестування випускників шкіл за­стосували американці в 1901 році. Саме тоді для вступу до коледжів абітурієнти мали пройти The SAT Reasoning Test – стандартне опиту­вання, за результатами якого при­ймалося рішення про зарахування до навчальних закладів. Молодь складала стандартні іспити з мов, історії, математики, хімії й фізики. Психологи й педагоги серйозно за­хопилися ідеєю тестування на по­чатку минулого століття. Наприклад, французький психолог Альфред Біне створив завдання, що дава­ли можливість оцінювати коефіці­єнт розумового розвитку учнів. Ще 1904 року Міністерство освіти Фран­ції доручило йому розробити тести, які допомогли б учителеві відрізня­ти лінивих, але обдарованих дітей від таких, що не можуть добре на­вчатися за браком здібностей. Піз­ніше на основі тестів Біне створили широко відомий тест на коефіцієнт інтелекту (IQ).

Пізніше вчені зосередилися на можливостях діагностики знань з конкретних предметів. У 30-ті роки минулого століт­тя спеціалісти захопилися ідеєю об’єктивності тестування і ство­ренням єдиної системи діагности­ки знань школярів. Радянські науковці також не були осторонь. У 20-ті роки разом з по­ширенням вчення Льва Виготського про цілісний розвиток дитини педа­гоги також розробляли «інструмен­ти» вимірювання різних психічних та інтелектуальних навичок. Тобто – ті самі тести. Та із 30-х років минуло­го століття всі ці дослідження були проголошені «буржуазними», і про тестування забули надовго. Цікавість до тестів у вітчизняних педа­гогів відродилася вже наприкінці ми­нулого століття. Та й справді, чи вар­то сліпо копіювати закордонні взірці, й чи не краще підходити до питання тестування більш критично?